Аукцион
спецпроект
Київський будинок для людей похилого віку та його мешканці. Галина Василівна
Текст
27 — ноября — 15:56

«Зайшовши в кімнату до Галини Василівни, ми думали, що помилилися дверима і завітали до санітарки. Переді нами з ноутбуком на ліжку сиділа жінка, якій не виповнилося й 60-ти. Перше, що вона сказала, дізнавшись, що ми до неї: «Ой, а допоможіть мені, будь ласка, розібратися із новим «Офісом» на ноутбуці, а то ця «вісімка» мене вибиває». Лише згодом ми побачили поряд із ліжком жінки милиці і зрозуміли, що в Галини Василівни ампутована одна нога. Потім протягом всієї  розмови вона часто повторювала: «Воно вам не треба, ці чужі проблеми…». Галина Василівна попросила не фотографувати її обличчя зараз, «бо живе тут приховано від усіх знайомих», але дозволила показати знімки себе у молодості». 

Протягом року волонтер Андрій Мікунов допомагав Будинку для людей похилого віку в Києві, а потім передав в Charitum архів фотографій та історій. Так народився спецпроект «Старі», в якому люди похилого віку розповідають про свої долі. Історії записувала Ксенія Драганюк, фотографували для проекту Аліна Красієва та Сергій Кустов.

Ноутбук я сама собі купила, декілька років тому. А тепер вчуся методом випадкового попадання. Дивлюся новини через інтернет, фільми. Це от сьогодні п’ятниця, тому і по телебаченню хороша програма, а так нема що дивитися.

Раніше читала багато, а зараз, якщо чесно, дуже рідко це роблю. Тому відволікаю себе іншим: От нещодавно зайнялася декупажем [техніка декорування різних предметів — ред.], але це дуже дорого виходить. Один пензлик 65 гривень, фарба маленька – 50.

А так взагалі в’яжу, вишиваю бісером. Я цим все життя займаюся. От раніше я не розуміла, як це —  нічого не в’язати, то одне щось, то інше. Шалей робила багато. Одну шаль я в’яжу приблизно місяць. Але це все через хворобу, раніше виходило швидше, а зараз буває то сил не вистачає, то погано себе почуваю і просто лежу цілий день, тому авжеж довше.  Тепер я просто займаю себе чимось, бо інакше тут з глузду з’їхати можна.

Я в минулому медсестра. Працювала в Білій Церкві спочатку в міській лікарні, а потім до шпиталю поїхала. Тут, в Києві, була на курсах у шпиталі теж, але вчилася у Білій Церкві. Я коли маленька була, ми з мамою пішли до дитячої лікарні, і я там зіштовхнулася із поганою медсестрою. І от тоді вирішала, будь що стати хорошою медсестрою. І я їй стала. Категорії і звання «Майстер золоті руки» — все це я набула. Я вважаю, що потрібно займатися своєю справою і мати мету.

Тут, у будинку, два культпрацівники, та що вони роблять невідомо і за що платню отримують теж невідомо. Вони тільки на 8 березня можуть щось зробити або ж на Новий Рік. Сюди тільки волонтери приходять і роблять щось. Якби не вони, тут би точно було королівство… не хочу казати чого.  

Тут одиниці, з ким можна знайти спільні теми. Бабуся одна, їй 70 років, а вона в комп’ютері сидить і мене навчає ще. Чи потім, от нещодавно жінка одна заселилася, в неї планшет.. А основна маса — це сірі будні і животіння на лавочках. Не цікаво, тому я сиджу у своєму світі, у своїй кімнаті.

В основному, спілкуюся з працівниками і з дівчинкою однією, яку переселили з іншого пансіонату. В неї є деякі відхилися в розумовому розвитку, але цього майже не помітно. Ми з нею, як донька з мамою спілкуємося, бо їй ще й 30 років немає. Вона теж вишивкою займається, тож в нас є спільні теми.

В мене хороша родина була: тато працював військовим, а мама вчителькою. Якби були живі довше, то по-іншому, мабуть, життя склалося. А від родини моєї теж нічого не залишилося. Донька ще маленькою померла, а чоловік об’ївся груш. (Сміється) Все це було дуже давно, тож залишилася я сама.   

Так життя склалося, що мені довелося сюди переїхати. Нікого в мене не залишилося, я сама. Сестра має власну родину і живе в Білій Церкві. Ми з нею спілкуємося, але це так.. я с подругою більше спілкуюся, ніж з нею. Ну і потім, кому потрібен інвалід і тому подібне… Люди різні, життя різне, тому я тут.

Це все складно, це життя. Тут, в будинку, ніхто про мене нічого не знає,  тут люди не співчувають.  Воно їм не потрібно, кожен живе зі своїми проблемами.  Та й потім мені їх співчуття теж не треба. Я по життю не любила ніколи, щоб мені співчували і мене жаліли . Жалість як така — це дуже погано, підтримка — так, а жалість – ні. Ну що, мені від цього легше стане? Авжеж, ні.

Сьогодні – добре, значить добре. Хрєново – значить лежу цілий день.  У 2008 році в мене травма була складна, від якої розвився сепсис, і довелося ампутувати ногу. І хвороба нирок як наслідок.

Я зі своїми нирками не можу обходитися без гарячих напоїв. А до мене приходять із керівництва і забороняють в кімнаті користуватися електрочайником і кажуть, що не прийнято. Я їм кажу: «Так зробіть титан!». А вони мовчать.

В нас дві душові, але вони не пристосовані для таких, як я. З ванни і з душа вода ллється на кахель, там по середині зроблений стік. Тобто, коли я приходжу на милицях, я не можу зрушити з місця. Навіть, якби я не була на милицях, це ж люди похилого віку. Ніхто про це не турбується, воно, як було у радянські часи, таким і залишилося. У ванні немає ні поручнів, не сидінь. Я вимушена користуватися табуреткою і ручним душем, щоб помитися.

Чи от до прикладу ще ситуація: купила я шпалери за власний кошт. Мені з цим ніхто допомагати не буде, тож я маю найняти ще працівників, які їх поклеять. Раніше, кажуть тут була спеціальна бригада, зараз немає. На стелі  залишилася стара проводка і тепер, щоб пофарбувати стелю її потрібно зняти, але на це в мене коштів не вистачить, на жаль.

Раніше, можливо, ідеологія була неправильна, але ми прагнули до змін. Я згадую себе в дитинстві, в нас були інші захоплення: я з хлопцями бавилася у футбол, в лапту, зараз мало хто знає, що таке взагалі «лапта». Авжеж, коли пішли у вищі навчальні заклади, почали і збиратися по вечорах, але в школі такого не було, бо ми всі прагнули до мети. Чому зараз воно загубилося? Не зрозуміло…

От я б дуже хотіла, щоб молоді люди знайшли свою мету і прагнули до неї. А ще не піддавайтеся матеріальним спокусам, о це я від своє душі кажу. Бо це тільки здається, що сьогодні заробиш 100, завтра 200, а потім все більше і більше. А потім ти залишаєшся ні з чим і думаєш, який ти дурень, що за цим погнався.

ПОДЕЛИТЕСЬ В СОЦСЕТЯХ
еще рано уходить, это еще не все
Владимир Яценко: Как продюсировать кино и рекламу в Украине?
Мітап з Катериною Бабкіною: як бути письменницею?
На мастер-классе Леры Бородиной презентовали проект Okay Monday
Charitum meetup с Элиной Крупской
load more
еще чуть-чуть