Аукцион
спецпроект
Київський будинок для людей похилого віку та його мешканці. Георгій Миколайович
Текст
17 — декабря — 16:18

«Як я сюди потрапив? Вийшов одного дня я на кухню, а невістка мені каже: — «Папо, ви що крутитесь? Йдіть погуляйте. Ну я і пішов, в чому був», розповідае 78-річний Георгій Миколайович.  

Протягом року волонтер Андрій Мікунов допомагав Будинку для людей похилого віку в Києві, а потім передав в Charitum архів фотографій та історій. Так народився спецпроект «Старі», в якому люди похилого віку розповідають про свої долі. Історії записувала Ксенія Драганюк, фотографували для проекту Аліна Красієва та Сергій Кустов. У текстах збережені особливості мови героїв. 

Працював я на заводі Артема. Токарем і шофером. Я — киянин. народився на Бессарабській під номер 5. Вчився у 132 школі, потім у 86-й.

Вчився в виші, але покинув —  на лікаря у Богомольця вчився. 

Я скажу: в мене вдома всі були лікарями і це були найбідніші люди. Мама – офіцер, отримувала по 670 рублів. Це три буханки хліба. Мама в мене була моральних правил. Хабарів не брала.

Одного разу при мені підсунули їй хабаря під клейонку. А брат помітив, взяв, і ми за ці гроші пішли купили собі що хотіли.  А я по сьогодні наче кажу йому: Не кради! Не проси! Не бери! Ні в кого нічого, роблю все безкоштовно. В мене рука не підіймається у людини похилого віку щось взяти або у дитини. Я цього не сприймаю.

Хотів стати лікарем, але знаєте… Я скажу: це був 1953 рік. Сталін помер, в Києві були карнавалі на Хрещатику. Нам подобалося, веселилися, йшли вперед, але ж не думали, що в казенний дім.

Був одружений, але дружина померла ще у 1972 році. Такий час їй був приділений. Тільки фотографії залишилися.

Одружився, коли 26 років мені було, це я якраз  повернувся із Армії. Сидимо ми з друзями на Пушкінському бульварі, на сходинках. Тут повз нас проходить якась дівчинка і заходить в будинок. Після того, як я її побачив, сидів до 11 години вечора, чекав поки вона вийде. Прогуляв роботу. А потім прогуляв ще три місяці. Це відчуття буває настільки сильне, що перебороти дуже важко.

Пам’ятаю, як ми на Дніпрі сиділи, і я їй запропонував вийти за мене заміж. Кажу: — Анєчка, я тебе люблю. (сміється) Ось так. А одружилися ми в Шоколадному будиночку на Печерську. Пам’ятаю, тоді ще магазин  був спеціально для молодожонів, в який видавали талончики, за які можна було брати речі в оренду.  

Я навіть зараз буває йду десь в центрі —  і обов’язково до Шоколадного будиночку цього зайду.

Після її смерті так і не зміг нікого зустріти знов, бо дуже любив Анєчку. Це на все життя. А зараз в мене кошки є. Юля і її донька. Юля живе зі мною, а дочка її в Борисполі.  А Юля зранку йде гуляти через балкон з іншими котами, їй там весело. А потім приходить до мене.

Ось на стінi фото мого сина. Він помер. Був тяжко поранений в Афганістані і в 2014-ому його не стало. Звали його Сергій. Його забрали у 85 році у Харків, а там вже пішло-поїхало.

В мене є онучка – Оля. Вже доросла, в неї син Костя, мій правнук. Живуть за бугром. Відносин з ними майже ніяких немає. Вони декілька років тому поїхали в Болгарію на виставку собак,  а там якийсь іспанець поклав око на жінку, і забрав їх жити до себе.  

Я до того, як потрапив сюди, на заводі Артема пропрацював 57 років. Ми були іншого розуміння. Комунізм будували. Я і тут, в пансіонаті хотів працювати, але не дали. Наїхав на мене цей райсовбез. Сказали, що ветеран живе та ще й працює. Ну тут я на чергуванні допомагаю або ж на ліфті, чим можу, тим допомагаю.

Так, в армії слугував в Угорщині, в Польщі, і біля канадського кордону. В Якутії був, там в мене родичі живуть. Брат рідний і його потомки, це Ельконка, Каталах, Алдан… Колись їздив туди. Як то кажуть, Радянський Союз йшов до Волги, а далі його не було. В Якутії життя важке було.

От в мене онучка Юля, так до неї араб залицявся. Одного разу запросив нас в гості, так ми і поїхали. Їхали через Європу, через Лівію. От якщо ви уявляєте собі, що таке добре, то цього навіть уявити не можна. Там як дитина народжувалася – Каддафі їм одразу гроші на банк. Всі молоді мали квартиру, машину. Коли приїхали в Судан, побачили там жінок місцевих — вони дуже великі на зріст, і одяг в них яскравий. А ще слово мами – закон. Якщо мама сказала, то це навіть не обговорюється. Там зовсім інше виховання.

Інколи я дивлюся радянське кіно. Я його не люблю. В кіно всі п’ють, курять. А я курців і алкоголіків не сприймаю. Я б їх всіх потравив би(сміється) Ми комунізм будували.

Коли Брежнєв прийшов, ви собі не уявляєте яка п’янка пішла в союзі.

Тут до нас в минулому році приходив артист із театра ім.. І. Франка – Бенюк. Розказував він анекдот: «Товарищи, я хочу, щоб у вас день робочий був 8 годин – Ура! Потім каже: — Друзі, я зроблю вам робочий день по 7 годин! – Ураа! Ще з часом: — Я вирішив – Тепер буде один робочий день на тиждень! – Ура! А потім каже: — От сволочі, працювати не хочуть.» Це дійсно так відбувалося, але ніде в світі такого не було.

В театрі я був останній раз в 2014 році. В мене тут сусідка Рита живе. Ходили ми з нею разом в Український будинок, дивилися виставку картин, присвячену Майдану. А потім нам подарували запрошення в Палац «Україна» на якесь єврейське свято. І я скажу, що мені сподобалося. Чудесний народ!  

А в 2014 році син мій помер, і більше я нікуди не ходив. Про Афганістан він розповідав, що навіть найбідніший знайде монетку, так причепить на ціпочку її і дружині привезе. Наш проп’є, а той все дружині.

Якось познайомився з маленькою дівчинкою Лєночкою, батьки в неї померли. Вона проситься, щоб я її до себе забрав жити. Тут, в пансіонаті нам видавали курточки і чоловіч,  і жіночі, так я їй подарував. Вона така маленька і товстенька, смішна дівчинка. Але сюди дітей не можна і не відпустять її. Ось це проблема!

Люблю машини, особливо КАМАЗ, тобто КрАЗ – він був важкий, металевий , міцний. Я на ньому багато проїздив і в аварії потрапляв, рази чотири. При чому я нікого не бив, били мене або в перед, або в зад. Але там така махіна, що це не страшно. Але я от, коли їду дорогою, то ніколи ні праворуч ні ліворуч з траєкторії не сходжу, а тільки прямо їду. Бо я ще коли на шофера навчався, запам’ятав: Праворуч – тротуар, там діти і люди. Ліворуч – зустрічна смуга. Тож, я ніколи не порушував цих правил, хто б не був попереду.

Я нікого не стукнув ніколи, їздив дуже обережно. Хоча один раз заснув за кермом і наїхав на будівельні дорожні роботи, але в ту саму мить прокинувся і вирулив. А так, тільки но відчував сон, одразу зупиняв машину і хвилин 20 як найменше спав. Дорога, її одноманітність присипляє. Навіть в метро, мабуть помічали, багато хто засинає дорогою.

Три найяскравіших спогади? Одружився. Ото дах їхав (сміється) Діти народилися. О, як ми раділи за Динамо Київське в 1961 році!

Я скажу вам, що краще Києва ніде немає. От я його пам’ятаю ще з 37 року… це були клумби, клумби, клумби.   

Тут, в пансіонаті, якийсь не дружній народ. Всі по своїх кімнатках сидять і не виходять. Одних вигнали, інші збігали з дому сюди. От нещодавно прийшли молодята і кажуть: «Треба папу сюди віддати». Ну розумієте, нас не готували і ми не готувалися.

Як я сюди потрапив? Вийшов я одного дня на кухню, а невістка мені каже: — « Папо, ви що крутитесь? Йдіть погуляйте». Ну я і пішов, в чому був. Спочатку пішов у Святошино, там є щось схоже на притулок, але вони мені кажуть: «Ми тільки п’яниць приймаємо», а я їм: «Так, давайте я нап’юся» (сміється). Порадили йти до Черновецького одразу. Ну ось так ходив я,  ходив і прийшов до цього пансіонату.

Молоді треба вчитися і ще раз вчитися! Здоров’я ще. I ще, як моя мама казала: «Ніколи не відкладай на завтра, бо після ніколи не зробиш.

#Дом престарелых #Киев #старики
ПОДЕЛИТЕСЬ В СОЦСЕТЯХ
еще рано уходить, это еще не все
Charitum meetup с Элиной Крупской
Charitum meetup c Катей Тейлор
СМЕНА идет
Charitum meetup с Сашей Шумило
load more
еще чуть-чуть