Аукцион
спецпроект
Київський будинок для людей похилого віку та його мешканці. Ніна Олексіївна
Текст
22 — декабря — 17:56

«Коли ми зайшла до кімнати, 84-річна Ніна Олексіївна сиділа за столом в окулярах і читала Біблію. Вона привітала нас і похитуючись взад-вперед та навпаки, піднялася зі стільця і пересіла на диван».  

Протягом року волонтер Андрій Мікунов допомагав Будинку для людей похилого віку в Києві, а потім передав в Charitum архів фотографій та історій. Так народився спецпроект «Старі», в якому люди похилого віку розповідають про свої долі. Історії записувала Ксенія Драганюк, фотографували для проекту Аліна Красієва та Сергій Кустов. У текстах збережені особливості мови героїв. 

Дівчата приходять по суботах, тут в холі читають молитви. Влаштовують чаювання. Я хоч чаю не пю, але все рівно посиджу, послухаю. А ще до нас приходять іноді по четвергах і по суботах. Раніше постійно ходила, а зараз вже ноги болять, тому рідше.

Не скажу, що була віруючою, але до церкви по неділях ходила і Біблію завжди читала. Бабуся моя завжди казала: «Бог тебе покарає», якщо хтось шкоду якусь робив.

Живу тут вже 12-ий рік. Я ніколи ніде не працювала. З сестрою жила, а як вона померла, то я тут опинилася.Ми з сестрою переїхали із села в Чернігівській області у Києв до бабусі і приписалися до неї. Не вчилася я, а так от… [показує на ампутовані руки]

До Києва приїхала ландиши продавати, щоб гроші заробити. А бабуся жила за одну трамвайну зупинку. Я вирішила прокатитися на трамваї до неї. На зупинці,  коли двері відчинилися,  чоловік, який їхав зі мною, зістрибнув вниз і зачепився за мої сандалікі, та зтягнув під трамвай. Це сталося у 1947 році. Мені було 13 років, коли я залишилась без двох рук.

Мама працювала в селі, а останній час хворіла і в лікарні лежала, там в лікарні й померла. Я тоді хотіла піти жити до батька, але мачуха була категорично проти і не дозволила цього. Тоді я стала жити із бабусею в Києві, а з часом до нас переїхала моя сестричка. З бабусею ми недовго прожили, бо держава нам подарувала квартиру, на яку ми з сестричкою переселилися. Вона і заміж вийшла потім, і мала двох дітей. А я ніколи заміж так і не вийшла.

Памятаю, як дитину [сестри] укутають в теплий одяг і мене разом із нею. Коли гарна погода, так малятко в коляску покладуть, а я з ним гуляю у дворі. А коли холодно на вулиці було або дощило, тоді ми просто під балкончиком сиділи, свіжим повітрям дихали. Племінниця моя тільки на вулиці засинала, вдома ніяк її не вкладеш, а племінник навпаки. Ми жили на другому поверсі, і коли він кричав, то сестра одразу спускалася до нас, заколисати сина. Він жах який неспокійний  був до 6 місяців, а потім вгамувався.

Сетра завжди поряд була.  Чоловік її  до мене теж, нормально ставився. Вони обидва працювали. Спочатку сестра на заводі по виготовленню дитячих іграшок робила, а потім з чоловіком по черзі на вахті. Один день він, інший — вона. Так і жили.

В молодості любила багато читати. Книжки любовні могла повністю переказувати. Згодом, поживши із сестрою, я звернулася в міністерство, попросила, щоб мене куди-небудь направили на роботу. А вони відповіли: «Ви з Черніговської області? От туди і їдьте, нехай вони роботу для вас шукають». 

Коли повернулася на батьківщину, то зустріла юриста місцевого, який запитав, чи отримую я інвалідну пенсію? Я відповіла, що не отримую. Тоді вони разом із моєю бабусею подали заявку до Черніговського суду, який призначив допомогу за каліцтво від трамвайного правління.

Пенсія по інвалідності? Ой, я вже й не памятаю, [коли почали отримувати]. Довго її не було, бо я не знала по існування таких виплат. А одного разу від людей почула, що мені належить отримувати пенсію, і поїхала, щоб домовитись про неї. Тоді вже виплачували і мені 16 рублів. Дивно, що держава сама не запропонувала допомогу людині, якій належало її запропонувати.

Ким ви в дитинстві мріяла стати? Ніким не мріяла.  Ще під час війни я закінчила три класи, а коли пеерїхала до Києва, і «таке» з мене вийшло, то дядя влаштував мене до дитячого будинку інвалідів. На вулиці Мельнікова раніше був. Тоді в школі-інтернаті класи були обєднанні між собою – другий з четвертим, а перший —  з третім. І коли я навчалася у третьому, до нас приїхав чоловік з міністерства і запропонував мені зробити протези, а для цього потрібно було їхати до Харкова. І я погодилася. На той момент мені було 15 років. Вже з протезами я повернулася в своє рідне село до мами.

Мабуть , якась мрія в молодості була, але я зараз вже не памятаю. Єдине, що тримається в спогадах —  те, що хотіла влаштуватися кудись на роботу. І довго ходила по різних службах, по міністерствах, а мені відповідали: прийдіть, прийдіть іншого разу… Я довго приходила, а потім перестала. В мене запитували: «А що ви можете робити?». А що я можу робити? Так тільки обіцяли, я ходила, але нічого не вийшло.

Щось я не могла в тих протезах ходити… Якби був лікоть свій,  тоді було б легше, а так важко ними користуватися.

Тут, в пансіонаті, літом виходжу на вуліцю. І восени теж можна було б виходити, але на скамійці сидіти холодно. Хоча я всі сезони люблю, вони всі цікаві. Раніше постійно ходила і на базар, і у дворі погуляти. А зараз, після чотирьох  інсультів вже не можу, ноги слабкі стали, не вистачає сил.  Максимум тут під парадним вийду посидіти, і те ледь-ледь.

Але обовязково тричі на день змушую себе ходити. Після сніданку, обіду і вечері. Тільки аби не лежати, ой, як згадаю після інсульту, постійно лежала як овоч і не могла самостійно навіть поворухнутися. От тижні три тому назад прокинулася вночі, встала і не можу нічого зробити. Крутилася, крутилася, а до кнопки виклику медсестри, так і не змогла дотягнутися. Так на колінях до самого ранку простояла, доки санітарка не зайшла і не допомогла піднятися. А в мене наступного дня температура 39, захворіти в моєму віці просто. Мені вже 84 роки 13 квітня буде.

Племінник мій помер нещодавно, але дочка його приходить до мене, і племінниця інколи навідує. А ще в мене тут є одна подруга – Рая. Більше ні з ким так близько не спілкуюся, хоча зі всіма в хороших стосунках. Рая тут вже років 20 живе, то я до неї ходжу в гості, то вона до мене. Я раніше жила на третьому поверсі з молодою жінкою, але вона дуже хворіла і по ночах сильно плакала від болю, постійно відкривала і закривала балкон, бо не могла всидіті на місці. Ми з нею ніколи не сварилися, якщо їй було боляче, то і я з нею плакала. Але вона вже померла.

Санітарки тут прибирають, допомагають. Я зараз, після інсульту, вже приловчилася вставати сама: ногою зачеплюся за низ ліжка, а сама підтягаюся. А то раніше без допомоги санітарки не виходило і цього зробити.

Багато я забула після інсультів. Памятаю була в мене кішка в селі, яка захворіла. А після операціїї, коли повернулась додому, одразу сіла мені на коліна, лапки поклала на мене, а сама заснула і довго-довго не давала мені встати [сміється].

Знаю, що жити треба по Біблії, вірити в Бога і все буде добре. Ще потрібно ставитися поважно до оточуючих людей і бути з ними чесним, щоб і вони так само ставилися до тебе. А взагалі у кожного своя доля, не буває однакових.  

#Дом престарелых #Киев #старики
ПОДЕЛИТЕСЬ В СОЦСЕТЯХ
еще рано уходить, это еще не все
Главные тезисы Charitum meetup: «Портрет современной женщины»
«Чёрт, эта штука взлетела!» — как отреагировал Илон Маск на запуск Falcon Heavy
Быть совой – эволюционное преимущество. В бизнесе вы все равно станете успешнее жаворонков
В Новой Зеландии не стало самой одинокой птицы в мире
load more
еще чуть-чуть