Аукцион
спецпроект
Киевский дом престарелых и его жители. Ольга Яковлевна
Текст
02 — ноября — 08:12

На протяжение года волонтер Андрей Микунов помогал государственному дому престарелых в Киеве, а затем передал в Charitum архив фотографий и историй. Так родился спецпроект «Старики», в котором шесть пожилых людей рассказывают о своих судьбах.  Первая история — 75-летней Ольги Яковлевны, которая живет в доме престарелых уже больше 15 лет.

Истории записывала Ксения Драганюк, фотографировали для проекта Алина Красиева и Сергей Кустов. В текстах сохранены особенности речи героев. 

— Ольга Яковлена, ким ви мріяли стати в молодості?

— Я дуже хотіла буди вчителькою, вступала в педагогічний, але не  набрала бал. Тож я у 18 років вже пішла працювати.

— А ким працювали і де?

— Працювала як закрійник юхти на першій взуттєвій фабриці в Лаврі.  Потім вийшла заміж і переїхала до міста Сквіра разом із чоловіком. Там до декрету працювала носильником у філіалі трикотажної фабрики імені Рози Люксембург по виготовленню дитячого одягу. А після декрету пішла працювати прибиральницею в банно-пральний комбінат комунальних підприємств, а незабаром мене директор поставив завідуючою комбінату. Потім захворіла — астмою бронхіальною, рік пролежала по лікарнях: 4 місяці в Сквірі, 6 місяців в обласній лікарні Києва. З цією хворобою в пральній працювати вже не можна було.

Приїхала після лікарні в Сквіру, а чоловік пішов від мене. Номінально жили разом, але в різних кімнатах, він своїм життям, я своїм. Він гуляє, а я сиджу інвалід 3 групи, ще й син зі мною.

— А з чоловіком багато років прожили разом?

— Багато, не хочу навіть згадувати про нього. 

Одного дня сиділа на ганку, а повз проходив завуч школи, яка розташовувалася напроти нашого будинку, і запитав мене: «Яковлена, дє работаєш?». Я йому: «Ніде». А він мені каже: «Приймай школу». І покликав мене завгоспом до школи працювати. А я хотіла піти працювати технічкою, тож вирішала звернутися до директора, але перед цим була така ситуація. 

Зустріла на вулиці Богачевського сусідку по городу, Галю, вона мене й питає:

— Оля, як живеш?

— Добре живу.

— А де ти робиш?

— Та ось піду в школу, технічкою хочу влаштовуватися.

Після цієї розмови вона розвернулася та й пішла. За декілька годин приходжу до директора й кажу: «Петро Івановичу, хочу технічкою у вас працювати».

Я влаштувалася в школу завгоспом. З дітьми працювати було одним задоволенням, я одужала, гарно себе почувала, чудесно було. Допомагала дітям на іспитах, підказувала їм усні відповіді. Навіть на останній дзвоник квіти не тільки викладачам дарували, а й мені 

А він відповідає: «Та тільки що Галя прийшла та й написала заяву на цю посаду». Але в цей момент до кабінету зайшов той завуч, який мене кликав до школи і сказав директору, що хоче бачити мене завгоспом. Директор погодився, але наказав пройти медичний огляд і обов’язково рентгеноскопію.

Приходжу з довідкою він прочитав і запитує:  

— А туберкульоз де?

— Не знаю, ще не було, може й буде…

— А Галя прийшла і сказала, що у вас туберкульоз і щоб не приймати вас до дітей працювати.

— Галя сказала, а ви й повірили. 

Так я влаштувалася на роботу завгоспом. З дітьми працювати було одним задоволенням, я одужала, гарно себе почувала, чудесно було. Допомагала дітям на іспитах, підказувала їм усні відповіді. Навіть на останній дзвоник квіти не тільки викладачам дарували, а й мені.

 

— А що син ваш робив в цей час?

Закінчив училище за спеціальністю слюсар-сантехник, а після цього пішов в армію. Повернувся звідти, я його по знайомству влаштувала за спеціальністю в банно-пральний комбінат.

— А щодо чоловіка? Чим він займався?

— Доки ми працювали, папа наш гуляв. Приходив додому і знущався наді мною. Я авжеж сина в це не присвячувала, бо він би його прибив.

Одного разу Серьоженька наш захворів і лежав вдома, я коли мала змогу вибігала з роботи навідати його. От прибігаю як завжди і бачу, що біля нього сидить дівчина, маленька і худенька. Син мені з порога каже: «Мама знайомся це моя жінка, зараз ще й сина принесу». Я пішла на роботу і сказала, що коли повернуся, поговоримо. Ввечері повертаючись з роботи побачила дитячий візочок біля будинку, а біля нього син із дівчиною.

Прибігаю я додому і бачу, що біля сина сидить дівчина, маленька і худенька. Він мені з порога каже: «Мама знайомся це моя жінка, зараз ще й сина принесу» 

«На, мамо, і гляді, так як мене гляділа», каже син. «Я не можу, в мене робота, треба пенсію заробляти, а ви як хочете, то глядіть». Дитині було 10 місяців і 2 діагнози: вовча паща і зайчья губка. Доглядала, як могла, а незабаром народилася в них ще одна дитина, назвали Лєночкою. Поки син працював, я влаштувала онуків у садочок, доглядала за ними, а Валя, невістка гуляла, поки Серьожа на роботі був.  

Місто ж маленьке, йому почали розповідати, що вона то з одним чоловіком гуляла, то з іншим. Авжеж, не вірив в це до останнього. На той момент ми з чоловіком вже огородилися один від одного, навіть прибудували окремий вхід для нього. А одного разу, коли я прийшла додому, то побачила перестановку: моє ліжко і речі пересунули на кухню. Я запитала у Валі:

— Що це таке?

— А то щоб вам діти не заважали.

— Мені діти, чи я вам?

Після цієї розмови я одразу пішла до школи, там пересиділа, переплакала. А наступного дня моя гарна знайома, знов таки на вулиці Богачевського, проходячи повз мене, запропонувала переїхати до літньої жінки, щоб жити і доглядати за нею, а потім, можливо, та перепише на мене цей будинок. Так я поселилася у Анелії Францівни. Кожного ранку по дорозі на роботу Серьожа заходив до мене, щоб забрати термосок з обідом. А дружина його, як тільки-но отримає зарплатню Сергія, одразу йшла до мами в село за 7 кілометрів.

Я ходила- ходила, на вокзалі ночувала, бо в мене не було грошей, щоб доїхати до сестри. А їсти ж хочеться, то я в день ходила на Байкове кладовище, збирала те, що пташки не доїли на могилках 

У Анелії Францівни був син, теж вже похилого віку, приходив дуже рідко і для того, щоб забрати пенсію. Вона отримувала 420 рублів, так він 400 забере, а 20 залишить. Коли я тільки заїхала до неї, вона, бідолашна, хворіла через те, що недоїдає. Після мого заселення стала бадьоріша, чудесна бабуся, і шити сама почала… хороша бабуся. Але одного разу прийшла я додому, а Анелія Францівна лежить на підлозі. Виявилося, що приїжджав син, і коли вона попросила його привести нотаріуса, щоб оформити квартиру на мене, він розсердився і штурхнув її в плече, так що вона впала і зламала собі стегно.  Після цього бабуся прожила 2 місяці та й померла.

— І куди ж ви пішли жити?

До сина не піду, там чоловік знущався наді мною, тож я поїхала до Києва шукати роботу, а сама зупинилася у двоюрідної сестри в Крушинці, це під Києвом. А в Києві зі сквіртською пропискою мене на роботу не приймали. На взуттєву фабрику не могла піти, бо вже сил не було для такої роботи. Поки якісь гроші мала, то каталася до сестри і назад до Києва, шукала роботу, ніде не брали. Навіть в тубдиспансері не було вакансій санітаркою. Я ходила- ходила, на вокзалі ночувала, бо в мене не було грошей, щоб доїхати до сестри. А їсти ж хочеться, то я в день ходила на Байкове кладовище, збирала те, що пташки не доїли на могилках.

Потім хтось порадив поїхати на Харківське шосе, там є протитуберкульозний диспансер, спробувати там влаштуватися. Я пішла у відділ кадрів, але знов не виявилося вакансій. Я розказала свою історію і мені запропонували піти зеленщицею, картоплю, цибулю чистити. Так мене прийняли на роботу. Але це ж не добу працювати, а з 6 ранку до 8 вечора, а потім куди йти? На вокзал. Ну на вокзалі ночувала, з вокзалу почали виганяти. Це вже був 1986 рік. А колись я жила поряд із  Байковим кладовищем і знала там всі місця, склепи… Тож я в склепі ночувала.

А незабаром запросили мене роздаччицею працювати, там вже я в роздягальнях ночувати стала, а потім ще пішла санітаркою на півставки.

Повернувшись з лікарні, ходити вже самостійно не могла, тож чоловік на візочку мене возив. А незабаром з’ясувалося, що діти чоловіка – наркомани. Син і донька

А невдовзі я дізналася про хворобу сина – пухлина мозку, яку вилікувати не вдалося. Так у віці 32 року помер Серьожа.

Я думала, що не переживу цього, але живу і по сьогодні. Тут доля ніби протягнула руку допомоги, і я вийшла заміж. Мені ж потрібна була київська прописка, той «заміж» мені був потрібний, як хвороба. Чоловік був вдівцем і мав двох дітей.

Через рік після смерті сина від нещасного випадку помирає мій онук Вова. В селі пас коров на лошаді. Лошадь його скинула з себе і затоптала. Йому було 16 років. А незабаром і я потрапляю в дуже страшну аварію: повиламані  ребра увіткнулися в легені, після цього було 2 інсульти лівої частини тіла. Я пролежала 2,5 роки в лікарні у Василькові. Повернувшись з лікарні, ходити вже самостійно не могла, тож чоловік на візочку мене возив. А незабаром з’ясувалося, що діти чоловіка – наркомани. Син і донька.

— А що ваш новий чоловік? Ви довго прожили разом?

— Ні. Його вбив власний син. За 75 гривень, бо йому на наркотики потрібні були гроші. І так я залишилася на інвалідному візку один на один з цими наркоманами. Мене сусіди врятували, а то б і мене вбили. Так я трохи пожила в сусідів і попросила, щоб мене відвезли на машині у Крушинку до сестри, бо я боялася залишатися в Києві. Там я думала перечекати, поки сина чоловіка посадять у в’язницю, а його не садять і не садять, бо він продає наркотики і ділиться з міліцією.

А у сестри було незручно жити, бо я не люблю бути залежною, а доводилося. От ми з сестрою поїхали до Києва, щоб забрати пенсію, і дізнатися, що там із квартирою. Виявилося, що вбивцю нарешті посадили у в’язницю, але він привів додому наркоманку і поміняли замки. Коли я зайшла до квартири, то не впізнала її: запах сечі, туалет розколений лежить у вітальні, меблів, телевізора немає, — порожня квартира. Я сіла тихенько на кухні і дивлюся у вікно. А ця  молодиця, що син її привів, теж відбула термін у в’язниці і продавала наркотики прямо із нашої квартири. Незабаром наркомани помітили мене через вікно і почали чіплятися із запитаннями: «Що ти тут робиш?».  І сусідка знов забрала мене до себе на 4 поверх, щоб ситуація із чоловіком не повторилася.

А потім мені порадили звернутися сюди. 

Онучка не приходить до мене. Але приходять інколи чужі люди,  з дому навпроти, де я працювала. Навіть забирали мене на літо до себе в село декілька років поспіль

Виявилося, що всюди потрібні гроші. А в мене їх ні копійки не було. Довелося на милицях 3 місяці їздити в райсовбез, щоб влаштуватися сюди. Ось так я і оформилася. Дякую Господу! [показує Біблію]. Читаю, день і ніч читаю. Мені тут дуже добре, все влаштовує. Я і тут працювала після оформлення – вахтеркою в пансіонаті і на прохідній, в житловому будинку навпроти. Зараз вже не можу.

— Як давно ви тут?

— Вже 15 років.

— Навідує вас хтось із родичів?

— Ні. Онучка не приходить до мене. Але приходять інколи чужі люди,  з дому навпроти, де я працювала. Навіть забирали мене на літо до себе в село декілька років поспіль.

— А взагалі тут безкоштовне проживання? Вам вистачає пенсії?  

— Ну, вважається так, але в нас забирають 70% пенсії. Я на місяць отримую на руки 330грн. Складно, але вистачає, і все влаштовує.

#Дом престарелых #Киев #старики
ПОДЕЛИТЕСЬ В СОЦСЕТЯХ
еще рано уходить, это еще не все
Главные тезисы Charitum meetup: «Портрет современной женщины»
«Чёрт, эта штука взлетела!» — как отреагировал Илон Маск на запуск Falcon Heavy
Быть совой – эволюционное преимущество. В бизнесе вы все равно станете успешнее жаворонков
В Новой Зеландии не стало самой одинокой птицы в мире
load more
еще чуть-чуть