Аукцион
истории
«Рікi та дороги». Уривки з нової книги Марка Лівіна про хлопчика-аутиста
Текст
15 — августа — 12:55

У вересні виходить друком нова книга українського письменника та журналіста Марка Лівіна «Рікі та дороги».  З дозволу автора Charitum публікує два уривки з книги з передмовою, яку він для нас написав 

«З одного боку – це дуже простий текст – про хлопчика, який втікає до лісу, бо переживає, що його будуть сварити за те, що він наробив вдома шкоди. Там він зустрічає друга, який рятує його від нудьги та страху своїми історіями та дотепами.

З іншого боку – це складний текст, бо за шкодою, яку вчинив хлопець, стоїть довга і доволі драматична історія взаємин між дитиною та батьками, між дитиною та світом навколо, між обома батьками по окремності та бабусею, яка все це спостерігає зі сторони.

Головний герой – аутист, який може існувати тільки за власними правилами, до яких іншим потрібно призвичаюватися. Поставленого діагнозу у книзі немає, адже деякі стадії аутизму в Україні дуже часто не діагностуються і ці діти живуть серед нас, як звичайні. Але з поведінки та віддчутів Матвія це зрозуміло.

Текст вийшов багато в чому біографічним, мені довелося повернутися до складних моментів моїх взаємин з мамою і пробачити їй та собі багато складних речей. Ця книга присвячена їй», — Марк Лівін. 

Малюнок з книги «Рікі та дороги»/Художник Євген Величев

***

Я все одно не впізнавав маму, попри те що в неї були старечі пальці і вона робила багато речей дуже звично, наприклад, правильно складала одяг: спочатку притуляла рукава один до одного, потім згортала річ удвічі, а потім іще раз навпіл. Але я все одно ніяк не міг зрозуміти, чому в неї на голові хустка, так само, як не міг зрозуміти, чому вона не померла. Ніхто зі мною про це не поговорив, а я не знав, як правильно про це запитати, та й чи варто запитувати взагалі. А ще я думав, якщо запитаю, можу дізнатися щось жахливе, якусь правду, яку мені знати не варто.

До всього мама сходила в школу, і це стало для мене неабияким переляком, тому що там усі також знали про її смерть, а тут виявилося, що вона насправді жива, і це могло створити для мене зайві неприємності. Тобто інші діти мене запросто могли назвати брехуном. Довбаним брехуном, як вони казали, а я згоден був бути ким завгодно, навіть дауном, але тільки не брехуном, бо це несправедливо, бо в мене не виходить брехати і я ніколи цього не робив. А ще мама могла дізнатися, що я не виконую домашніх завдань, а замість цього просто переписую уривки з книжок у зошит.

Але того дня мене ніхто не обзивав і зі мною усі поводилися дуже чемно. У нас був урок з літератури, і треба було написати твір за романом Джерома Селінджера «Ловець у житі». Я його, звісно, не написав, тому що весь вечір думав, що в мене серцевий напад, бо моє серце калатало дуже швидко, майже 80 ударів на хвилину. І у всіх зібрали зошити, а я у своєму просто написав: «Вибачте».

І вчителька, коли брала його в мене з рук, побачила, що там написано, й усміхнулася мені. Того дня всі вчителі були до мене дуже ласкаві. Та й не тільки того дня, а й протягом багатьох наступних днів — вони частіше пробачали мені, якщо я щось забував чи чогось не виконував.

А вдома була мама, і це було дуже незвично. Вона не була така сувора, як бабуся, і дозволяла мені торкатися речей, і я вирішив скористатися цим як слід та обмацав майже всі предмети в хаті. Після цього написав свій порядок на листочку і дав його мамі, щоб вона нічого не плутала і знала, чого від мене очікувати. Попросив її ознайомитися і робити все так, як тут написано, бо тоді я почуватимуся краще.

По цьому вона пішла на кухню й розігріла мені їжу, тому що була 15:00, а це означало, що я маю поїсти. Мама занесла тарілку до кімнати, і я побачив, що вона поклала палюшки окремо, салат окремо і сметану окремо.

— Ти так виріс… — сказала вона.

— 2 роки, 9 днів і 15 годин, — сказав я.

— Тепер я житиму з тобою швидше, щоб усе-усе наздогнати, усе, що пропустила, — сказала мама.

— Не можна жити швидше, — сказав я.

— Можна, — сказала мама, — можна віддавати більше, любити більше, і тоді життя йтиме швидше.

Я не став із нею сперечатися, бо це все не мало ніякого сенсу, адже про такі речі можна говорити нескінченно, а мені треба було дивитися дві серії «Альфа», а потім читати.

Мама забрала в мене тарілку й віднесла її на кухню. Вона просто поклала її до раковини, а тоді підійшла й запитала, чи може вона обійняти мене ще раз. Вона подивилася на мене і сказала, що це всього на одну хвилинку. Я нічого не відповів.

Малюнок з книги «Рікі та дороги»/Художник Євген Величев

Тоді мама обійняла мене, а я вголос почав лічити:

—  1.

І я відчув, як сильно б’ється її серце.

І тоді я подумав, чи не може бути в неї серцевого нападу?

— 2.

І я відчув сильний запах її парфумів.

— 3.

І я відчув, яка вона худа та стомлена.

— 4.

І я відчув, як вона сопе носом мені у вухо.

І від цього було тепло й лоскітно.

Потім ми говорили ні про що, тобто про все побутове, про те, чи смачно мені було їсти, чи цікаво мені дивитися серіал, чи подобається мені книжка, яку я читаю. Коли я дістав зошит і підручник, щоб переписати черговий уривок тексту, мама сіла поруч, і я розгубився, бо зазвичай робив це сам і потім віддавав зошит бабусі.

Але я знав, що мама вже була в школі і, напевно, знає, що це насправді не домашнє завдання, а можливість вимкнути голову, можливість зачудовано спостерігати, як із-під ручки літера за літерою з’являються знання, які потім я міг використовувати у звичайному житті.

І моєю улюбленою книжкою була географія, тому що вона давала прості знання, які я щодня перед собою бачив, як-от озера, дерева, земля, і все, що на ній, та під нею, та над нею, і це для мене була ще одна можливість пізнавати світ. І я записав такий уривок, точніше, перемалював його, тому що іноді це було навіть приємніше:

Малюнок з книги «Рікі та дороги»/Марк Лiвiн 

А тоді я побачив, що припустився помилки у слові «знання», але вирішив не виправляти її та навіть не засмутився через це, бо в цьому малюнку було щось більше за помилку. У ньому було відбито розуміння, як улаштований світ навколо мене. І як відбуваються деякі великі процеси, такі, як зміна клімату або рух літосферних плит — я це просто для прикладу кажу, — що їх не можна помітити навіть за допомогою супертехнологій і що про них треба накопичувати інформацію, поволі дізнаючись щось нове і фіксуючи це в документах, а потім виводячи ці знання на мапи й у графіки і тому подібне, які дуже допомагають іншим людям, таким, як я, скажімо.

І мені це здається дуже подібним до того, як ми живемо, бо так відразу й не помітиш, що в тебе за життя. Адже ми живемо ніби поволі, але насправді дуже швидко і постійно накопичуємо знання й досвід — хочемо цього чи не хочемо. Тільки мапи потім не всі малюють, і не всі розуміють, що вони вже інші, не такі, як раніше. Ти розумієш, що змінився хіба в дзеркалі, якщо в тебе виросли вуса чи борода, чи з’явилася сивина або зморшки, але це зовнішні зміни, вони насправді не такі важливі. Але це знову речі, про які можна говорити довго, а я знову відволікся.

А тоді мама запитала, чи не хочу я їй розповісти, що це все означає. І я сказав, що це моє домашнє завдання. І воно означає, що мені час читати книжку та їсти яблуко. І тоді мама принесла мені яблуко, а я дістав книжку і читав рівно стільки, скільки було написано на маминому аркуші.

Увечері, коли бабуся нарешті повернулася з городу і ми всі сиділи за столом, мама сказала, що відвикла від такого життя, відвикла від мого графіка і моїх порядків. А тоді сказала ті самі слова, які безліч разів казали бабуся й тато. Вона сказала, що все буде добре.

***

Я зрозумів, що мама мала на увазі, коли казала, що збирається жити швидше. Я це буквально відчув по секундах нашої з нею хвилини, яка спочатку йшла вперед, але потім почала дуже швидко працювати у зворотному напрямку. Мама танула на очах, як стікає пісок у колбі сонячного годинника, який я також бачив у підручнику з географії, інакше ніколи в житті не міг би використати це порівняння.

Мама захотіла сфотографуватися зі мною, бо всі ті світлини, що зберігала в себе бабуся, були старі і на них мама була ще дитиною, а інші фотографії були в нашому колишньому будинку, і ми не могли їх звідтіля дістати. Але навіть якби могли, то все одно вони були б застарілі, тому що за час, поки мама була мертва, я виріс на 2 роки та 8 днів і зовні став трохи інакшим, і мама також змінилася. Це мало мені допомогти запам’ятовувати її, якщо ми знову довго не будемо бачитись. Бабуся взяла в сусідів фотоапарат, а мене попросили вдягти білу сорочку.

Я не знав, чи варто мені застібати верхній ґудзик… Пішов до великої кімнати й побачив те, що мене дуже злякало: мама сиділа біля маленького дзеркала, а її голова була лисою, тобто на ній зовсім не було волосся, і вона саме збиралася пов’язати на голову хустину. Вона, напевно, не сподівалася, що я зайду: мав іще п’ятнадцять хвилин переписувати з підручника в зошит. Але я закінчив раніше. І я так перелякався, що навіть скрикнув. І мама сказала, що вона давно хоче зі мною про це поговорити, що вона зараз хвора і це так діють ліки. А тоді вона знову сказала ці кляті слова, вона сказала:

—  Я сподіваюся, що все буде добре.

Рікі та дороги / Марк Лівін ; передмова А. Баштового ; худ. Є. Величев. – Видавництво Віват, Харків, 2017 

#Марк Лівін #нова книга #сучасна українська література
ПОДЕЛИТЕСЬ В СОЦСЕТЯХ
еще рано уходить, это еще не все
«Человек должен дозреть до этого». Как ветеран АТО начал выращивать клубнику
«Если бы нас воспринимали так же, как и других людей». Рассказ ВИЧ-позитивной матери двоих детей
«Я б не вживав фразу «людина з обмеженими можливостями»
Ваш звонок очень важен для вас. Репортаж о работе горячей линии первой психологической помощи
load more
еще чуть-чуть