Аукцион
истории
«Тепер це моя друга домівка». Як українка поїхала працювати лікарем в Ірак
Текст
Фото
14 — декабря — 14:01

Львів’янка Катя Катращук на кілька днів повернулася в Україну. Лишитися вдома на довше вона не може, в Курдистані в маленькій клініці в Ербілі та в кількох таборах для біженців неподалік турецького кордону на неї чекають кілька тисяч пацієнтів. Про те, як це — працювати медиком в Іраці — у розповіді Каті.

Мені 27 років, і вже майже два роки я працюю лікарем в Іраку. Потрапити туди було моєю мрією. В 2003-ому , коли мені було 13 років, я побачила по телевізору американо-іракську війну. Я була настільки вражена, що одразу сказала своїй бабці — поїду туди працювати медиком. Відтоді я спала на підлозі, ходила у військових черевиках, хотіла максимально відвикнути від комфорту, мовляв, хто знає, які умови чекають на мене в Іраку?

Батьки розлучились,  коли мені було 7 років, мама працювала у Львові, а я все дитинство прожила із бабцею в селі.  Моя бабуся — шкільна вчителька, мудра і смілива. Зараз їй 78 років. Вона навчила мене не боятися. Бабця пережила війну і часто розповідала мені, як тікала від бомбардувальників через ліс із мамою та братом.  Тікаючи, бабця впала у сніг і сховала в ньому лице. Її мама тоді сказала : «Доню повернися обличчям до неба, ворогу треба дивитися в очі».

З 13 років я спала на підлозі, ходила у військових черевиках, хотіла максимально відвикнути від комфорту, мовляв, хто знає, які умови чекають на мене в Іраку?

Моя родина віруюча, і я часто молюся до Бога. Після закінчення школи, пам’ятаючи про Ірак, я обирала між професією лікаря і військового журналіста. Одного дня я пішла до церкви і запитала Бога: «Де б ти хотів мене бачити? В якій із цих двох професій? Дай мені знак». А на виході із церкви побачила чоловіка, який впав на землю з епілептичним нападом. Все було як в кіно. Люди почали дзвонити в швидку, надавати йому першу допомогу, а я дивилася і думала, що це і є мій знак.

Катя Катащук на рецепції клінки проекту STEP-IN в Ербілі/Matus Duda

В 10 класі я переїхала до мами у Львів і побачила, як живуть люди у місті — алкоголь, наркотики, — це все було для мене шоком. Рік після закінчення медичного університету в мене був кризовим — романтичні стосунки розпалися, коштів, щоб продовжити навчання в інтернатурі, не було. Я опустила руки і вирішила, що медицина — це не моє.

Але заробляти потрібно, тож я обрала сферу туризму, займалася логістикою, організовувала подорожі. Таке заняття було просто каторгою для мене. Пам’ятаю випадок, коли під час однієї з закордонних поїздок я загубила двох туристок, а наш потяг от-от мав вирушати. Тієї миті неподалік мене комусь на вулиці стало зле, йому викликали швидку. Я дивилася на лікарів, які надавали допомогу, і плакала, так хотілося бути серед них.

Я дивилася на лікарів, які надавали допомогу, і плакала, так хотілося бути серед них

Повернувшись до Львова, я знайшла роботу в медичному приватному центрі Святої Параскеви у Львові. Мені не вистачало кваліфікації, щоб стати повноцінним лікарем, а інтернатура була все ще не по кишені. В той період я багато думала про своє призначення у житті і вела блог, який назвала «Моя розмова з Богом».

Я писала тоді: «Боже, ти покликав мене до цієї роботи, ти дав мені дар знатися на цьому. Чому я не можу завершити своє навчання, чому знову перешкоди?». Якимось чудом на цей блог натрапив один з моїх колишніх викладачів. Він написав мені листа із питанням: «Чи приймеш ти від мене допомогу? Я хочу заплатити за твоє навчання». Я зрозуміла, що це мій шанс, і одразу ж відповіла: «Прийму!». 

Дитина у таборі біженців в місті Дугок/Matus Duda

Я обрала психіатрію і вирушила на стажування в психіатричне відділення. Там я працювала із хворими на шизофренію, біполярний розлад, депресію. Доводилося вести небезпечних пацієнтів-правопорушників, людей, які вчинили злочин, але були визнані психічно хворими.

Одного дня мені написав знайомий монах, він саме допомагав благодійній організації STEP-IN із пошуками лікарів. В його листі була пропозиція поїхати на півроку працювати в Курдистан [прим. — автономний регіон в межах Іраку]. «Курдистан? Де це?». Коли знайшла його на карті і зрозуміла, що це Ірак, серце ледь не спинилося.

Цей монах зконтактував мене з організацією, але я ще добу не наважувалась їм писати. Коли набралася сміливості, надіслала листа із пропозицією та резюме. Мені одразу ж відповіли і запросили на співбесіду по скайпу. Пізніше я надала всі потрібні документи, здала останні екзамени в інтернатурi, а організація купила мені квитка Львів-Ербіль.

Курдистан? Де це? Коли знайшла його на карті і зрозуміла, що це Ірак, серце ледь не спинилося 

В той день мама перестала зі мною розмовляти. Тривало це лише добу, зрештою вона мене зрозуміла. Тато одразу підтримав, бабця ще трошки поплакала, але згодом заспокоїлась. Родина знала, що я не відступлю. 

Але я і сама чимало нервувала, постійно дивилася відео про Курдистан, про Ісламську Державу, про переселенців-християн і про вбивства єзидів. Мені стало страшно, я просила майбутніх колег з організації надіслати мені посилання на сайти, де вони знаходять інформацію про ситуацію в Курдистані, бо все, що я читала, відверто лякало. Звісно вони сміялися з мене, тоді я ще не знала, що Курдистан на той момент вже був досить безпечним місцем.

Табір для біженців Давудія біля міста Дугок/Matus Duda

Я приїхала в Ірак у березні 2016 року. На той момент організація була в Курдистані вже рік, з 2015-ого. Благодійний проект, в який мене запросили, має назву STEP-IN (Saint Elizabeth University Project for Iraq in Need), він працює від імені Університету здоров’я та соціальної роботи ім. Святої Єлизавети у Братиславі. Засновник університету — Володимир Крчмері, професор, лікар, спеціаліст з інфекційної медицини. Це справді людина з великим серцем, він організатор багатьох благодійних ініціатив у світі, його проекти є в 18 країнах — в Кабоджі, Іраку, Судані, Кенії, Лівані та в багатьох інших. Я працюю з його проектом в іракському Курдистані.

Я маю тату на зап’ясті у вигляді арабської «Н». Такий знак влітку 2014 року малювали терористи Ісламської держави на будинках християн. Буква була попередженням 

Остання буква в словосполученні STEP-IN — арабська «Н», я маю тату на зап’ясті у вигляді цієї букви. Такий знак влітку 2014 року малювали терористи Ісламської держави на будинках християн в Іраку. Вона означає «назярянин», тобто «християнин». Для християн буква на дверях була попередженням — або вони мають заплатити викуп, або стати мусульманами, або забиратися з міста. Більшість людей втекли.

Проект STEP-IN підтримується християнськими общинами. До нього залучені не лише лікарі, а також соціальні працівники та вихователі для сиротинців. Ініціатором STEP-IN в Іраку є моя колега, лікарка із Словаччини Зузанна, та її хлопець з Польщі, Пшемислав, їм обом до 30 років [на момент публікації матеріалу вони вже були подружжям — ред. ]

Зузанна є медиком, вона бувала в Іраку ще до заснування нашого проекту. Повернувшись звідти, вона одразу звернулася до професора Крчмері із пропозицією допомагати людям в іракських таборах для біженців . Він дав дозвіл на діяльність такої благодійної організації від імені університету. Тож Зузанна і Пшемислав почали шукати гроші для проекту і подаватися на різноманітні гранти. Спершу проект існував за підтримкою університету, але тепер з’явилися спонсори — Knights of Columbus [найбільша в світі католицька братська організація] та Caritas Poland [благодійна організація].  

Катя з колегою у клініці проекту STEP-IN в Ербілі/Matus Duda

Проект організовує роботу перш усього через церкву, за допомогою місцевого єпископа Ербіля. STEP-IN працює в таборі для біженців на території Іраку, крім того має мобільну клініку та невеличку клініку в Ербілі.  Її відкрили спеціально для християн-втікачів, які приїхали із міста Каракош, захопленого Ісламською Державою.  Насправді ж до нас приходять не лише переселенці, але і місцеві жителі. Клініка зовсім маленька, на чотири кімнати. Лікарі в ній не приймають поранених, там немає операційної, там не лишаються на ніч, тільки приходять на обстеження, задля певних процедур і щоб взяти ліки. Щось схоже на українську поліклініку.

Перший день в таборі бiженців я не забуду ніколи

Одразу після прибуття в Ірак я взялася до роботи в таборі для біженців Давудія на околиці міста Дугок, там було 16 тисяч людей. Від STEP-IN приїхали усього два лікаря, але на щастя, крім нас там була ще одна благодійна організація, «Лікарі без кордонів».

У Європі лікар може прийняти за добу близько 30 пацієнтів. Але нам доводилося приймати по 45 і більше. Перший день в таборі я не забуду ніколи. Я приїхала до намету нашої клініки і побачила поряд із ним не менш як 200 людей, що намагалися увірватися в середину поза чергою із криками і плачем, жоден з них не знав англійської мови. Поряд із нами працювали місцеві мешканці: медбрати, медсестри, водії, перекладачі, охоронці. Якби не вони, ми б ніяк не порозумілися б із пацієнтами.

В таборі на околиці міста Дугок лікарю доводилося приймати по 45 і більше пацієнтів щодня, розповідає Катя/Matus Duda

Перший день я провела поруч із колегою-лікаркою. Вона старанно фіксувала кожного пацієнта: вносила його ім’я в картку, симптоми, діагноз, ліки, які приписали і видали. Пізніше я дізналася, що точний облік виданих препаратів дуже важливий, бо пацієнти хитрують і через кілька днів повертаються за новою порцією ліків, мовляв ті вже скінчилися.

Чому так відбувається? Я думаю, що люди, які опинилися в таборі, розгублені і налякані. Їм здається, що чим більше ліків вони мають, тим більше шансів бути здоровим. Пацієнт може вигадувати симптоми, дурити, водити за носа – аби йому дали будь-які пігулки. Інколи вони вживають сильні антибіотики як звичайні вітаміни.

Безліч наших пацієнтів навіть не є фізично хворими, їхні «хвороби» психосоматичні — від страху, стресу, нервів, тобто це психічні проблеми, або так звані «фантомні болі». Вони як діти, потребують уваги 

Часто лікарям у таборі доводиться ще й забирати таблетки, видані в іракських клініках. Все тому, що лікарі в Іраку дуже навантажені, вони можуть приймати до 200 людей на день, і у відповідь на скарги просто виписують пачку ліків. «Що у вас болить?», — «Голова»,  — «Добре, ось вам парацетамол. Наступний!». Нажаль, така ситуація в державних клініках. Шанс на реальне лікування є у багатих іракців, які можуть дозволити собі приватну лікарню.

Безліч наших пацієнтів навіть не є фізично хворими, це психосоматичне — від страху, стресу, нервів, тобто це психічні проблеми, або так звані «фантомні болі». Вони як діти, потребують уваги. Нам доводиться видавати хоч якісь легкі пігулки, бо тоді їм стає краще, спрацьовує ефект плацебо. Тим більше, якщо пацієнт знає, що це якісь дорогі таблетки. Тоді він просто оживає на очах!

 Діти з табора на околиці міста Дугок/Matus Duda

Через деякий час я почала працювати позмінно — то у таборі біля Дугоку, то в Ербілі в маленькому госпіталі. Лікарів не вистачає досі, ми постійно шукаємо охочих, головне — знати англійську і мати хоча б два роки лікарської практики.

В першому таборі, в який я потрапила, були переважно єзиди — етнорелігійна меншина, батьківщина якої розташована у горах Курдистану. Іракські єзиди вважаються найбіднішою соціальною групою, вони часто не мають освіти, не знають своєї дати народження, інколи не мають документів. Для бойовиків Ісламської Держави єзиди — дияволопоклонники, які не заслуговують на життя [єзиди поклоняються янголу Малаку Павусу, який згідно із легендою, так само як диявол, відмовився вклонитися першій людині — Адаму, тисячі років с плакав у пеклі, був прощений Богом і поставлений на чолі янголів].

Жінок-єзидок часто захоплювали в полон або в сексуальне рабство. Тепер вони  не можуть адаптуватися і переживають моральну травму. Соціум навколо — і єзиди, і іракці —  не можуть їх прийняти 

Якщо християнам Ісламська Держава давала шанс врятуватися втечею, то єзидів просто вбивала. Жінок-єзидок часто захоплювали в полон або в сексуальне рабство. Частину з них вже відпустили, або ж вони втікли. Проблема в тому, що тепер вони  не можуть адаптуватися і переживають моральну травму. Соціум навколо — і єзиди, і іракці —  не можуть їх прийняти. Особливо важко родинам, в які ці дівчата повернулися. Все ж таки в регіоні зґвалтована жінка має пожиттєве тавро.

У єзидів є своя святиня – храм Лаліш неподалік Дугоку. Це як Ватикан для християн. Організація єзидів за кордоном під назвою «Язда» цьогоріч приїхала в Лаліш, щоб допомогти жінкам-єзидкам, які зазнали сексуального насильства в полоні. Спеціально під час святкування єзидського Нового року у квітні вони організували церемоніальний обряд прийняття цих жінок назад у спільноту.

Єзидська святиня – храм Лаліш/Matus Duda

Мені, як лікарю, працювати із такими пацієнтками важко, психологічні проблеми давлять на них, підривають здоров’я. А поділитися пережитим вони не наважуються. В таборі я працювала як сімейний терапевт, але іноді намагалася допомогти і як психіатр. Деякі жінки не готові говорити, бо соромляться чоловіка-перекладача, що часто сидить поруч зі мною. І це не лише на психіатричних консультаціях. Жінки зовсім мовчать, коли приходять із гінекологічними проблемами. Але які тільки перекладач виходить із кабінету, пацієнтки хапають мене за руки, плачуть і говорять без зупинки, хоча знають що я ані слова не зрозумію.

В таборі для біженців мене шокувало ставлення до лікарів. Вдячні пацієнти часто намагаються зробити якесь добро у відповідь, хоч нічого не мають. Одна з моїх пацієнток назвала новонароджену дочку Катьою, на честь мене. Тепер десь є маленька єзидка Катя, скоро у неї день народження, і я повернусь в Курдистан, якраз щоб прийти до неї на святкування.

Вдячні пацієнти часто намагаються зробити якесь добро у відповідь, хоч нічого не мають. Одна з моїх пацієнток назвала новонароджену дочку Катьою, на честь мене 

Пацієнти запрошують мене на обід до своєї родини, називають «сестрою». Просто так, просто за те, що я виконувала свою роботу. Єзиди, християни, курди, мусульмани – я закохана в іракський народ! В таборах у біженців та переселенців немає нічого, лише намет, кілька матраців, керосинова лампа від якої вони гріються коли холодно, можливо якась маленька шафка, і все. Але ти заходиш в їхній «дім» і почуваєшся так затишно.

А як вони смачно годують! Хоча не мають доступу до багатьох продуктів, тільки каші, овочі і часом трохи курки. Але якщо вже приймають гостей, то готують дуже багато. В Курдистані вважають — якщо гість лишив пусту тарілку, значить господарі скупі і занадто бідні, щоб покласти побільше. Для них ситий той, хто лишає на тарілці хоч трохи, мовляв, більше не лізе.

«Я думаю, що люди, які опинилися в таборі, розгублені і налякані»/Matus Duda

Окрема тема — це місцевий спосіб пити чай. Половину маленького скляного горнятка займає цукор, а на дні — товстий шар чайних листків. Це гіпердоза глюкози, спершу я розбавляла водою, але згодом звикла, і навіть стала залежна, почала хотіти того чаю. Місцеві так багато його вживають, що це навіть спричиняє проблеми зі здоров’ям. Часом до мене приходять пацієнти зі скаргою на безсоння. Я одразу ж питаю: «Скільки чаю ви п’єте на день?», і чую у відповідь: «14-20 стаканчиків». В результаті є дуже багато хворих на діабет і гіпертензію.

В таборі я зустріла першу смерть. Помер старий дідусь, який вже давно хворів. Я не чула його серце, дивилась на нього і не могла констатувати смерть, не вистачало сміливості. На щастя біля мене був мій колега, який зробив це за мене. Коли хтось помирає в таборі, навколо нього одразу збирається купа людей, збігаються із усіх наметів. Родина почала кричати і плакати. Жоден лікар не забуде свого першого втраченого пацієнта, я досі пам’ятаю його обличчя.

Багато моїх пацієнток-єзидок мають татуювання, але не для краси. Вони вірять, що тату в тому місці, де болить, вилікує їх. Тому часто на їхніх тілах я бачила крапочки або імена коханих людей 

Емоційні хворі є також, українці таких називають «істерики». Там же це – вищий прояв емоцій, пік переживань. Наприклад, одна жінка так переймалась і так хотіла потрапити до мене поза чергою, що зімітувала непритомність. Але після того, як її занесли в мій намет, одразу прийшла до тями. Ще одна пацієнтка рішуче відмовлялася від ліків, бо їй так наказав місцевий шаман.

Із шаманами просто біда, вони покоптять якимось бур’янцем, обмахають якоюсь травичкою і обіцяють одужання. Одного разу шаман  побив мою пацієнтку «у лікувальних цілях». Багато моїх пацієнток-єзидок мають татуювання, але не для краси. Вони вірять, що тату в тому місці, де болить, вилікує їх. Тому часто на їхніх тілах я бачила крапочки або імена коханих людей. 

Катя Катращук та її маленький пацієнт/Matus Duda

Одного разу до мене прийшла молода вагітна дівчина, у неї почалася кровотеча. Я вколола їй ліки, щоб полегшити біль та зберегти дитину, і одразу ж наказала їхати в лікарню у місті, була реальна загроза втратити дитину. В нашому таборі є машина швидкої допомоги, за необхідності вона доставить у місто. Але жінка відмовилася їхати, бо її чоловіка не було вдома, а вона не має права кудись вирушати без його супроводу. На жаль, вона втратила дитину в той же день.

Кілька жінок приходили до мене і просили ліки на аборт. Часто це матері, які вже мають по 7-8 дітей. Ми маємо гормональні препарати, які при певному дозуванні можуть перервати вагітність. Але використовувати їх можна лише в лікувальних цілях, більше того, наші спонсори – християнські організації, тож я просто не можу виписати ліки для аборту.

У них немає такого поняття, як позашлюбна вагітність, для них цього просто не існує 

Я намагаюся переконати їх, що все не так погано, втішити, попереджаю, що від таких ліків їй самій може стати зле. Деякі сприймають ці слова, а деякі відмовляються йти, поки не отримають пігулки. Звісно, я не даю їх.

Лікарський нагляд за вагітними в Іраку теж має свою специфіку. Оглядати жінку можна з дозволу чоловіка. Але часом, коли чоловіка нема поруч, я питаю дозволу у самої жінки, без цього ніяк. Якщо поруч чоловік-перекладач, то огляд практично неможливий. Якщо бачу ознаки вагітності, питаю у пацієнтки: «Ви часом не вагітні?». Але мій перекладач не вважає, що це правильне питання, він починає з «Ви одружені?», а вже потім «Ви вагітні?». У них немає такого поняття, як позашлюбна вагітність, для них цього просто не існує.

В таборі і серед пацієнтів клініки чімало багатодітних сімей/Matus Duda

Одного разу в нашу клініку в Ербілі прийшов колишній солдат,  35 -літній чоловік. Він не був пацієнтом, а просто став біля дверей кабінету лікаря, ніби охоронець. Медики спробували пояснити, що не потребують його послуг, але він відмовлявся йти. Коли біля дверей збирався натовп пацієнтів, він втихомирював їх і забороняв заглядати в кабінет щохвилини, бо це дуже відволікає лікаря. Згодом стало зрозуміло, що він реально потрібен, тож його офіційно найняли. Тепер він ще й наш водій і прибиральник, допомагає на рецепції, міряє пацієнтам тиск.

Один з наших пацієнтів – літній чоловік. Його донька із чоловіком та дітьми вирушила в Європу з турецького узбережжя, в одній із шлюпок з купою нелегальний мігрантів 

За три роки із нами він вивчив комп’ютер із нуля, і тепер дуже акуратно вказівними пальцями набирає текстові документи. Він зовсім не знав англійської, але тепер може говорити цілі речення: «Лікарю, у нас 12 пацієнтів за дверима». Цей солдат ніколи не казав, чому вирішив прийти до нас, просто називає своєю другою родиною. Він має багато дітей і тепер може забезпечити їх.

Мене завжди розчулюють сімейні історії наших пацієнтів та працівників. Іракці та курди живуть у важкі часи, в їхній країні війна, тероризм, деякі потерпають від злиднів. Один з наших пацієнтів – літній чоловік, у якого трапився інсульт, тому він більше не рухається. Ми доглядаємо його, бо у нього нікого не лишилося – його донька із чоловіком та дітьми вирушила в Європу з турецького узбережжя, в одній з шлюпок з купою нелегальний мігрантів. Відтоді вони зникли, більше року немає жодних звісток. Але цей дідусь не втрачає надії, він вірить, що вона знайшла краще життя в Європі і скоро йому зателефонує.

Лікарі мобільної клініки проекту STEP-IN за роботою/Matus Duda

Один з працівників нашої клініки, молодий хлопець-єзид, досі чекає новин від своїх сестер, викрадених терористами Ісламської Держави. Нещодавно він дізнався, що одна з них загинула: коли бойовики перевозили бранок в машині, вона сиділа на передньому сидінні і вихопила кермо у водія. Машина перевернулась і всі загинули. Про долю іншої сестри нічого не відомо.

Мені також пропонували створити там сім’ю, пацієнти кілька разів кликали заміж

Багато хто втратив рідних або ж розлучився із ними. Деякі жінки-пацієнтки на прийомах плачуть, бо скучили за синами і дочками, які втекли в Європу. Все це переходить у психосоматику: вони починають хворіти через стрес. Кілька моїх пацієнток хворіють, бо не погоджуються із тим, що їхні чоловіки мають по кілька дружин.

Мені також пропонували створити там сім’ю, пацієнти кілька разів кликали заміж. Але я завжди акуратно переводила ці розмови в інше русло, сприймала із гумором. Мені ніколи не доводилося грубо обривати залицяння, місцеві чоловіки дуже виховані і не чіпляються.

«Мені ніколи не доводилося грубо обривати залицяння, місцеві чоловіки дуже виховані і не чіпляються», розповідає Катя/Matus Duda

Одна з моїх улюблених пацієнток – восьмирічна єзидка, яка мала сильний переляк. Коли Ісламська Держава захопила їхнє село, вона боялася, що бойовики розстріляють її родину, коли та буде проїжджати блокпости. Курдські лікарі призначили їй дуже сильні ліки, але я поступово забрала їх, заміняючи психотерапією. Тепер вона 4 місяці без симптомів, здорова усміхнена дівчинка.

Маю також 15-тирічну пацієнтку, якій терористи вистрелили в спину, коли вона тікала з сім’єю із Синджара. Їй зробили кілька операцій і проводять терапію, але вона досі має постійні суїцидальні думки.

Це рана, яка гноїться, їм потрібно багато років і кілька поколінь, щоб порозумітись 

Нажаль, події в Іраку не лише руйнують життя, вони ще й натравлюють місцеві релігійні общини одна проти одної. Наприклад, християни, вигнані із Каракошу Ісламською Державою, покладають провину не на терористів, а на мусульман загалом. Один мій знайомий християнин пообіцяв після повернення в рідне місто перш усього спалити мечеть, так само, як колись Ісламська Держава спалила там християнський храм.  

Колега-лікарка, також вигнана з Мосула християнка, ніколи не відмовляє мусульманкам у таборі в таблетках для аборту, бо вважає, що таким чином не дасть народити і виростити ще одне покоління екстремістів. Це рана, яка гноїться, їм потрібно багато років і кілька поколінь, щоб порозумітись.

«В Курдистані мене чекають, там я почуваюся безпечніше, ніж в Україні»

Я відчуваю свою відповідальність за цих пацієнтів, і коли повертаюся в Україну, не затримуюся надовго. В Курдистані мене чекають, там я почуваюся безпечніше, ніж в Україні. Перші два дні у Львові після 6 місяців в Ербілі були шоком. Я бачила, як жінка вела дуже п’яного чоловіка, бачила як пара займалась сексом просто у парку, під під’їздом якийсь нетверезий хлопець спробував залицятись. В Курдистані такого ніколи б не сталося! Там можна гуляти вулицями вночі, можна не зачиняти двері в дім, лишати велосипед просто біля кафе, нічого не зникне!

Я думаю, питання у вихованні, менталітеті та релігії, вони не дозволяють собі красти або чіплятися. В порівнянні із курдками, наші дівчата напівоголені, люблять міні-спідниці і глибокі декольте. Але я вже так звикла до того способу життя, що навіть вдома намагаюся накривати плечі. Щоразу повертаючись у Львів, я рахую дні, коли знову вирушу до моїх пацієнтів, бо тепер Ірак — моя друга домівка.

#біженці #Ербіль #Ірак #табір біженців
ПОДЕЛИТЕСЬ В СОЦСЕТЯХ
еще рано уходить, это еще не все
Владимир Яценко: Как продюсировать кино и рекламу в Украине?
Мітап з Катериною Бабкіною: як бути письменницею?
На мастер-классе Леры Бородиной презентовали проект Okay Monday
Charitum meetup с Элиной Крупской
load more
еще чуть-чуть